— Х-хух, пішла, як діти в школу.— Не кажи так, бо я не
— Х-хух, пішла, як діти в школу.
— Не кажи так, бо я не годен то чути — цей первий звонок блядський…
— Ну, дав би бог, шоб уже останній!
— Якби ж він тебе зара слухав.
— Та шо, в випускному їднак не лишают — ті вчителі сплят і бачат, як би всіх здихатися.
— Ну да, ну да, в воєнкоматі недобор.
— От, мать, уперте. На, бери давай. Чуй, помниш, як того року Коцюрубина малá Васі Мальчику дзвоник на ногу кинула?
— Та то була Коцеруби малá, а Коцюрубина в третій школі.
— Ті й шо Коцюруба її туди віддав? Він же ж сам в нашу ходив?
— А шо? Зробе їй там золоту медаль. Вони з тим Едіком, завучом, дружбани з дєцтва, за ними кругом золоті верби росли.
— Диви, і за поступлєніє їй голова боліти не буде. Там тато знає, кому кабана завезти...
— Тóму Коцюрубі добре, ше має з десять років. А тут вже треба думати.
— Бач, а ця сука обіцяла, шо вже цего року не буде призову. Казала, зробим контрактну армію, а насрав би хто її мамі.
— Нічо-нічо, до часу баньочка воду носе. Хтось ше її вóзьме за сраку, ой вóзьме…
— Чуй, вродє гíмна грают. Це шо, лінєйка вже кончилась?
— То гáйда пий ті й йдем уже, най нам шось про мир розкажут…